реферат

Главная

Рефераты по зарубежной литературе

Рефераты по логике

Рефераты по маркетингу

Рефераты по международному публичному праву

Рефераты по международному частному праву

Рефераты по международным отношениям

Рефераты по культуре и искусству

Рефераты по менеджменту

Рефераты по металлургии

Рефераты по муниципальному праву

Рефераты по налогообложению

Рефераты по оккультизму и уфологии

Рефераты по педагогике

Рефераты по политологии

Рефераты по праву

Биографии

Рефераты по предпринимательству

Рефераты по психологии

Рефераты по радиоэлектронике

Рефераты по риторике

Рефераты по социологии

Рефераты по статистике

Рефераты по страхованию

Рефераты по строительству

Рефераты по схемотехнике

Рефераты по таможенной системе

Сочинения по литературе и русскому языку

Рефераты по теории государства и права

Рефераты по теории организации

Рефераты по теплотехнике

Рефераты по технологии

Рефераты по товароведению

Рефераты по транспорту

Рефераты по трудовому праву

Рефераты по туризму

Рефераты по уголовному праву и процессу

Рефераты по управлению

Реферат: Музичні митці України

Реферат: Музичні митці України

Розвиток музики на Україні у XVII – XVIII ст.

Як відомо, кінець XVI - перша половина XVII століття йшли під знаком національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти й покатоличення, проти турецько-татарськпх на­бігів. Козацько-селянські повстання під проводом С. Наливайка, Т. Федоровича, Д. Гуні та інших були тими спалахами, які відбивали хвилі невдоволення й протесту трудового селянства. Вершиною кон­фліктних зіткнень широких мас з іноземними поневолювачами була селянська війна 1648 -1654 років під проводом видатного сина укра­їнського народу, талановитого полководця Богдана Хмельницького. Вона завершилась дуже вагомим історичним актом - возз'єднанням України з Росією, яке мало величезне значення для дальшого істо­ричного розвитку українського, російського і білоруського народів.

У першій половині XVIII століття українські землі залишались роз'єднаними, вони входили до складу різних держав: Росії, Польщі, Туреччини і Угорщини. Протягом століття велась боротьба за визво­лення Правобережної України, яка завершилася в кінці XVIII віку возз'єднанням її з іншими українськими землями. Це мало велике прогресивне значення в житті народу, сприяло роз­витку економіки і культури.

Разом з тим, відбувалось дальше класове розшарування суспіль­ства; розподіл вільних земель поміщикам, козацькій старшині, мо­настирям, з одного боку, і покріпачення селян, з другого боку. Це викликало хвилі протесту, повстанські рухи гайдамаків та опришків.

Велику роль у суспільному й культурному житті українського народу відіграли братства, які виникли наприкінці XVI століття. Це - товариства, організації, що об'єднували прогресивних і най­більш освічених та свідомих представників інтелігенції та інших верств міського населення. В силу історичних умов братства гуртувалися навколо церковних парафій, хоч були майже цілком світськи­ми організаціями. У їх програмі - боротьба за рідну мову, розвиток письменства, освіти й культури, за православну віру. Велика історич­на роль братств у організації широкої сітки шкіл, у тому числі ви­щих учбових закладів - колегіумів, зокрема Львівської школи (1587 р.), Острозького і Київського колегіумів (1580, 1632). Згодом Київський колегіум указом Петра І реформовано в «Академію наук вольних» (1701 р.), яка стала центром науки і культури не тільки південно-східного краю Російської імперії, а й усіх східнослов'ян­ських народів. Цей заклад щороку відвідувало близько однієї тисячі учнів як з України - діти козацької старшини, духівництва, рядо­вих козаків, міщан, - так і з Росії, Білорусії, Молдавії, Сербії, Чор­ногорії, Болгарії та Греції. У Київському колегіумі навчалися ви­значні вчені й письменники, видатні діячі освіти й культури - Л. Барановпч, І. Галятовський,                            Є. Славинепькиіі, С. Полоцький, Г. Сковорода, Ф. Прокоповпч, А. Ведель та багато інших.

Дуже важливу роль відіграли братські школи й колегіуми у роз­витку музичної культури. Тут треба відзначити передусім таку деталь. Керівництво братств розуміло, що боротьба проти покатоли­чення повинна вестися у різних формах. Завоювати симпатії мас можна і через красивий, багатоголосний спів.

Співи були органічною і невід'ємною складовою частиною вихо­вання дітей у школах. Навчали хоровому (нотному) співу, музич­ній грамоті. У вищих школах учні проходили хорову практику, осно­ви композиції тощо. Добре поставлене музичне виховання у брат­ських школах першої половини XVII століття сприяло дальшому розвитку професіонального музичного мистецтва.

Багатоголосний спів зароджується ще наприкінці XVI століття. Вже у січні 1591 року Львівське братство вітало київського митро­полита дванадцятиголосним хором.

Основним жанром тогочасної фахової музики був партесний кон­церт. Це - багатоголосний одночастинний хоровий твір. Слово «партесний» походить від латинського pагtes, що означає спів за парті­ями з нот. Поряд з концертом розвивалися й інші жанри: кант, псальма, одноголосна пісня з інструментальним супроводом. Відомо також з курсу музичної літератури попереднього року, що великого розквіту набувають на Україні у

XVI-XVII ст. думи та народні пісні: ліричні, жартівливі, танцювальні, історичні. Між згаданими жанрами існували зв'язки. На кант і псальму впливала народна пісня, кант, в свою чергу, впливав на партесний концерт.

Народні ліричні пісні набувають популярності не лише в Україні, але й поза її межами. Про високий рівень музичного мистецтва свідчить ви­дана у Вільно 1677 р. "Граматика мусикійна" киянина Ми­коли Дилецького - відомого педагога і композитора.

Турбота козацької держави щодо розвитку музичного ми­стецтва проявилася навіть у тому, що в 1652 р. Богдан Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні. На Запорожжі існували спеці­альні школи, які готували професіоналів "вокальної музи­ки і церковного співу". Вчитися сюди їхали з усієї України. Вагомий внесок у розвиток музичного мистецтва зро­била Києво-Могилянська академія, в якій вивчалися му­зика, хоровий спів, були організовані хори, оркестри. Чи­мало випускників академії стали видатними співаками, ке­рівниками хорових колективів, композиторами.

Вершин тогочасної музичної культури досягли хорові твори Артемія Веделя, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, котрі також (крім                        Д. Бортнянського) були випускниками академії. Ці твори поєднали традиції східно­слов'янської релігійної музики і народної пісенності з ви­соким професіоналізмом. Хорові концерти А. Веделя, ке­рівника хорів академії і Харківського колегіуму, написані на церковні тексти. Але сучасники вважали їх "театраль­ними", такими, що не відповідали духу релігійної музики.

 Одним із творців українського хорового стилю у духовній музиці був М. Березовський (1745-1777). Він узагальнив досягнення вітчизняної та західноєвропейської хорової му­зики у хорових духовних композиціях. Його твори виріз­няються вишуканістю й художньою досконалістю ("Літур­гія", "Причасні вірші"). Найзначнішим досягненням ком­позитора є жанр хорового концерту ("Не отвержи меня во время старости").

Відомим осередком музичної освіти була Глухівська спі­вацька школа. У школі навчали гри на різних музичних інструментах, готували співаків для Придворної капели. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825), який був реформатором цер­ковного співу, диригентом. Навчався в Італії. Написав опе­ри "Креонт", "Алкід", "Квінт Фабій".

Повернувшись з Італії, став управителем Придворної капели в Петербурзі. У його творчій спадщині переважа­ють концерти. Духовна музика                               Д. Бортнянського звучить у церквах багатьох країн світу.

Певним підсумком більш ніж 200-літньої традиції ство­рення духовних пісень в Україні стало видання "Богогласника" (Почаїв, 1790-791 рр.). Збірник містить 250 віршів з нотами.

Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хо­ровий спів. До здобутків інструментальної музики XVIII ст. належить "Концертна симфонія" Д. Бортнянського та "Українська симфонія" Є. Ванжури.

Одним із зачинателів української фортепіанної музики був О. Лизогуб - композитор і піаніст, виходець з козаць­ко-старшинського роду, що був на Чернігівщині та Полтав­щині. Йому належать варіації на теми українських народ­них пісень "Ой у полі криниченька", "Ой ти, дівчино" та ін.

Семен Гулак-Артемовський

Якщо ви були в оперному театрі на виставі «Запорожець за Дунаєм», то вже знайомі з Іва­ном Карасем та його дружиною Одаркою, із си­ротою Оксаною, що живе в родині Карасів, та її коханим Андрієм, іншими героями опери, а мож­ливо, й чули, що «Запорожець за Дунаєм» - це перша українська опера.

Щодо останнього судження, то мусимо сказати, що воно не зовсім точне, бо першими українськими композиторами, що написали опери, були Максим Березовський і Дмитро Бортнянський ще в 70-х роках XVIII ст. Одначе твори ці були ство­рені за італомовннми текстами і прямо чи опосе­редковано України не стосувалися - ні пробле­матикою, ні реаліями чи складом дійових осіб.

Отже, опера «Запорожець за Дунаєм» стала першою оперою з українського життя, яка, попри таке піонерство, відразу виявилася не просто недилетантським, а високопрофесійним твором, який ось уже друге сторіччя не сходить зі сцени.

Хто ж творець цієї опери?

Семен Степанович Гулак-Артемовський наро­дився 16 лютого 1813 р. на хуторі Гулаківщина (тепер у складі м. Городище на Черкащині) в родині священика. Походив із давнього козаць­кого роду. Навчався в Київському духовному училищі. Замолоду співав у митрополичому хорі в Софійському соборі, був першим солістом хору Михайлівського Золотоверхого монастиря. Мав чудовий баритон.

1838 р. композитор М. І. Глинка забрав С. Гулака-Артемовського до Петербурга і особисто ке­рував його заняттями зі співу. Голос молодого співака був такої сили, згадував один із слухачів, що наступного дня генерал, який жив поверхом вище, запитував: «Яка це гармата у вас учора рев­ла?»

Після першого ж концерту (1838), що виявився надзвичайно успішним, Гулак-Артемовський виїз­дить на навчання до Італії, де 1841 р. дебютує у Флорентійському оперному театрі. Про перебуван­ня співака у Флоренції П. М. Михайлов-Остроумов писав князеві М. Д. Волконському: «Маю надію, що Артемовський з часом перевершить усіх басів Італійських. Його прекрасному голосові тут немає суперників».

Чутки про успіхи співака дуже швидко дійшли до Росії, і його запрошують до Петербурга. У 1842-1864 рр. С. Гулак-Артемовський був солістом Імпе­раторського оперного театру, а у 1864-1865 рр. - Великого театру в Москві. За своє творче життя співак виконав понад півсотні найрізноманітні­ших оперних партій і драматичних ролей, зокре­ма й роль Івана Карася, що була йому особливо близькою.

Прем'єра опери «Запорожець за Дунаєм» відбу­лася на сцені Маріїнського театру в Петербурзі з величезним успіхом: автора й виконавця голов­ної ролі, писав один із рецензентів, «викликали після кожного акту і в кінці п'єси разів десять, якщо не більше».

«Запорожець за Дунаєм» була не єдиним му­зичним твором автора. Ще до «Запорожця» ком­позитор писав романси, водевілі тощо.

Т. Шевченку, з яким композитор дружив про­тягом усього життя, починаючи від знайомства 1838 р., Гулак-Артемовський присвятив свою пісню «Стоїть явір над водою», не раз допомагав йому матеріально під час заслання.

Був людиною всебічних зацікавлень та обда­рувань: робив художні мініатюри на слоновій кістці, склав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії», проект петербурзького водогону. Розповідають, що був ще й чудовим цілителем, маючи, либонь, екстрасенсорні здіб­ності. Звичайно цілитель дмухав на хворе місце, І недуга зникала. Перед його незвичайним даром відступали сухоти й епілепсія, безплідність і навіть рак.

Помер композитор 5 квітня 1873 р. у Москві, де й похований.

А його опера і нині йде у багатьох театрах світу і цілком слушно вважається одним із кла­сичних творів української музики.

 

Микола Лисенко

Його називають батьком української музики.

Микола Віталійович Лисенко народився 22 берез­ня 1842 р. у с. Гриньки Кременчуцького повіту Пол­тавської губернії в сім'ї поміщика Віталія Романо­вича Лисенка, офіцера орденського кірасирського полку. Миколка в чотири роки розмовляв французь­кою, як малий француз, бо мати іншою мовою з ним не спілкувалася. Щоправда, малий Лисенко часто, наперекір матері, тікав гратися до своїх однолітків -дітей дворових людей; він міг годинами просиджу­вати з дівчатами-кріпачками, які довгими зимовими вечорами пряли кужелі, ткали, мережили й вишива­ли та співали українських народних пісень. Це була найперша його музична школа. Викладати ж музи­ку Миколі почали з п'яти років.

Освіту хлопець здобував у пансіоні француза Гедуена в Києві, потім у 2-й Харківській гімназії, у Харківському і Київському університетах. 1864 р. Лисенко закінчує навчання на фізико-математичному факультеті, а 1865 р. здобуває ступінь кан­дидата природничих наук.

Вже в Київському університеті Микола пори­нає в музичну і театральну діяльність, організо­вує студентський хор і стає його диригентом; за його участю студентський гурток ставить «Натал­ку Полтавку» Котляревського, а на Різдво 1864 р. разом зі своїм родичем і другом М. Старицьким починає писати оперу «Гаркуша»,

Щоб заощадити гроші для навчання в консер­ваторії, Лисенко після університету певний час служить мировим посередником у Таращанському повіті. Повернувшись ненадовго до Києва, Лисенко пише оперу-пародію «Андрашіада».

У 1867-1869 рр. навчався в Лейпцизькій кон­серваторії по класу фортепіано, яку й закінчив вельми успішно. По закінченні консерваторії Лисенко оселяється в Києві. Тут, із 70-х років, розпочинається його систематична диригентсько-хормейстерська діяльність. Він виступає як не­втомний пропагандист народної пісні.

Як і багато інших талановитих музикантів того часу, Лисенко змушений був заробляти на хліб приватними уроками музики, викладанням в Інституті шляхетних дівчат. Як і раніше, ак­тивно збирав український музичний фольклор, готував до друку збірки пісень, займався музич­ною творчістю.

Велике місце в доробку М. В. Лисенка зай­має Шевченкова творчість (86 композицій), зок­рема монументальний цикл із 7 серій «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка». Праця над музи­кою на твори геніального поета, власне, й запо­чаткувала професійну композиторську творчість Миколи Лисенка: 1868 р. на прохання львівської «Грома­ди» композитор пише «Заповіт», який незабаром стане надзвичайно популярним.

У 1872-1873 рр. композитор пише оперету «Чорноморці» (за п'єсою Я. Кухаренка) і створює першу редакцію оперети «Різдвяна ніч» (лібрето М. Старицького за М. Гоголем).

У 1874-1876 рр. Микола Лисенко вдосконалює свою композиторську техніку в галузі інструментуван­ня у Петербурзькій консерваторії у класі М. Римського-Корсакова.

Саме тоді (1876) видано спеціальний царський указ, що забороняв книги, сценічні вистави й чи­тання українською мовою, друкування текстів до нот. Тож нерідко в концертах доводилося викону­вати українські пісні в перекладах французькою мовою, а твори українських композиторів найчас­тіше зовсім вилучалися з концертних програм. Та незважаючи на всі ці жорстокі обмеження, Микола Лисен­ко, повернувшись в Україну, розгортає широку ви­конавську й музично-громадську діяльність, органі­зовує щорічні концерти, присвячені пам'яті Т. Г. Шев­ченка, робить концертні подорожі з хором по Ук­раїні, пропагуючи кращі зразки народної пісні, за­писуючи перлини фольклору.

У 80-х - на початку 90-х років видатний композитор ставить у Харкові «Різдвяну ніч» в оперній ре­дакції, пише оперу «Утоплена», працює над Істо­ричною музичною драмою «Тарас Бульба», опе­рою на античний сюжет «Сапфо» і музикою до «Наталки Полтавки» І. Котляревського, створює три дитячі опери-казки («Коза-дереза», «Пан Коцький» та «Зима і Весна»).

У композитора складаються дружні й теплі сто­сунки з видатними діячами української культури, зокрема І. Франком, М. Коцюбинським, Л. Українкою, з якими його єднали спільні інтереси, гаряча зацікавленість долею України, розвитком рідного мистецтва.

Популярність Лисенка постійно зростала. 1893 р. відзначено 25-річний ювілей творчої та музично-громадської' діяльності Миколи Віталійовича, а 1903 р. урочисто відсвятковано 35-річчя його не­втомної праці для рідної культури. Того року хви­ля ювілейних урочистостей прокотилася по бага­тьох куточках імперії. Тоді частину зібраних на честь ювіляра коштів було призначено для видання творів композитора, а частину - на придбання дачі для нього, але Лисенко відмовився від дачі, вико­риставши зібрані для нього гроші на реорганіза­цію музично-драматичної школи в Києві.

Склад педагогів у школі Лисенка був старан­но підібраний. Сам композитор вів класи фор­тепіано та ансамблю. З його школи вийшла ціла плеяда видатних представників українського мистецтва - Левко Ревуцький, Кирило Стеценко, Василь Верховинець та ін. (згодом, 1918 р., на базі тієї школи було створено Музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка).

Микола Лисенко беззастережно поділяв ідеї національ­ної і соціальної революції. Звідси і його любов до поезії Шевченка, звідси й хори «Ой, що в полі за димове» та «Вічний революціонер» на слова І. Фран­ка, «Гей, за наш рідний край» на слова В. Cамійленка, драматичний монолог для баритона з фортепіа­но «В грудях вогонь» на слова М. Старицького.

У хорі «Гей, за наш рідний край» звучав відвер­тий заклик «до загину боротись за Вкраїну, за її свободу, за добро народу». Музичній школі Лисен­ка влаштовувались навіть концерти та оперні ви­стави на користь політичних в'язнів. Отож не див­но, що в лютому 1907 р. - під час революційних подій - Миколу Віталійовича було заарештовано.

 Останній період життя і творчості композито­ра випав на роки столипінщини. Тоді він видав друком останній, 7-й випуск українських народ­них пісень, написав сатиричну оперу «Енеїда» та інші музичні твори.

6 листопада 1912 р. Лисенко раптово помирає.

Підсумовуючи зроблене видатним трудівни­ком, історик української культури Дмитро Анто­нович особливо підкреслював роль Лисенка в утвердженні ідеї національної самобутності української музики, що було дуже важливим за умов агресивно-асиміляторської політики імперії: «...У відділенні української пісні від ро­сійської... головна і безсмертна заслуга Лисен­ка, в цьому його безсмертне велике значення для української музики».

Левко Ревуцький

Творчість Ревуцького - одна з найяскравіших і найвидатніших сторінок української музичної культури XX ст. Його Симфонія №2, концерт для фортепіано з оркестром, хорова поема «Хустина», обробки народних пісень та фортепіанні твори стали класичними. Музика Ревуцького — взірець високої художності та професіоналізму. За мас­штабом художніх звершень його можна порівню­вати з такими атлантами української культури, як, скажімо, Максим Рильський, з яким його, до речі, пов'язувала не лише багаторічна дружба, а й плідна співпраця.

Він був визнаний ще за його життя: його наго­родили багатьма найвищими державними нагоро­дами, удостоїли звань народного артиста УРСР і народного артиста СРСР, Героя Соціалістичної Праці. Після Максима Березовського (1771) і Філарета Колесси (1929) Ревуцький став, либонь, третім (1957) академіком за всю історію українсь­кої музики... Видатний вчений невичерпної ерудиції, він був ще й багаторічним членом Головної ред­колегії «Української Радянської Енциклопедії».

«За їхніми плодами упізнаєте їх»,- говорить біблійна мудрість. Його плодами були не лише тво­ри, а й учні, серед яких такі відомі діячі українсь­кої музики, як Георгій і Платон Майбороди, Віталій Кирейко, Антон Філіпенко, Вадим Гомоляка, Мико­ла Дремлюга.

Народився Лев Миколайович Ревуцький 20 лютого І889 р. у с. Іржавець Прилуцького по­віту на Полтавщині. В Інтелігентній і освіченій родині Ревуцьких завжди панувала музика. Бать­ко мав непоганого баса, співав, грав на скрипці під акомпанемент дружини. В чотири роки Лев­ко вивчив ноти і вмів їх відгадувати на слух, за що хлопця жартома прозвали Камертоном.

Ревуцькому дуже пощастило на вчителів. Серед них слід назвати насамперед М. В. Лисенка і Р. М. Глієра. Вчитися він пішов до Київського університету (з 1907 р.; тут він, після певних вагань, обирає юридичний факультет), а також до Київської консерваторії (з 1913 р.). Обидва вузи закінчив одночасно - в 1916 р., після чого юнак невдовзі опиняється на Ризькому фронті. Свою Симфонію № 1 молодий композитор писав під гуркіт Першої світової війни.

З 1924 р. Ревуцький викладав у Музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка, а з 1925 р. став професором Київської консерваторії.

Симфонія № 2 (1927) стала найяскравішим твором композитора 20-х років, видатним яви­щем української музики 1-ї половини XX ст. До речі, 1970 р. композитор зробив другу редакцію цього твору. Український мистецтвознавець С. Лісецький вважає, що Симфонія № 2 займає в українській музиці таке саме місце, як Сим­фонія № 9 Дворжака у чеській, Симфонія № 4 Брамса в німецькій, Симфонія № 27 М'ясковського в російській музичній культурі тощо.

За другу редакцію Симфонії № 2, що з'явилася 1940 р., Ревуцького нагородили Державною премією СРСР, і, здавалося б, композитор міг би на тому й зас­покоїтись. Та, розмінявши дев'ятий (!) десяток, ми­тець знову повертається до, вочевидь, дорогого йому твору - й робить (1970) третю редакцію симфонії, що стала, здавалося б, класичною.

Подібній переробці піддавав Ревуцький і інші вершинні свої твори - хорову поему «Хустина» (за поезією Т. Шевченка; першу редакцію композитор створив 1923 р., другу - 1944 р.), концерт для фор­тепіано з оркестром (перша редакція - 1934 р-, дру­га - 1963 р.). До речі, саме за концерт № 2 для фортепіано з оркестром композитора нагороджено премією імені Т. Шевченка (1966).

Багато творчих сил І душі віддав Лев Мико­лайович роботі над новими редакціями опери свого вчителя М. Лисенка - «Тарас Бульба». Робота ця почалася 1936 р. Йшлося не тільки про редагування, а й значну переробку, допису­вання нових сцен тощо. Створивши чотири опе­ри (1937, 1939, 1946, 1955), Ревуцький знову по­вертається до цього твору і пише монолог Та­раса Бульби.

Безмежно закоханий в пісенну спадщину на­роду, митець блискуче обробив безліч народних пісень: для голосу з фортепіано; для хору; для дитячого хору. Серед цих перлин - такі надзвичайно популярні твори, як «Ой хмелю ж мій, хме­лю», «Засвіт встали козаченьки», «Розпрягайте, хлопці, коні», «Ой у полі вітер віє», «Ой на горі та женці жнуть», «Кум до куми залицявся», «Як засядем, браття», «Ой ти гарний, Семене» та багато-багато Інших. Ревуцький був справжнім кори­феєм української пісенної культури.

Його пісні та обробки нікого не залишали бай­дужим. У мільйонів слухачів завмирало серце, коли, скажімо, І. С. Козловський виконував об­роблену Л. Ревуцьким пісню «Чуєш, брате мій»:

Чуєш, брате мій, товаришу мій;

 Відлітають сірим шнуром журавлі у вирій.

 Кличуть; кру, кру, кру, на чужині умру,

Доки море перелечу, крилоньки зітру,

Крилоньки зітру, кру, кру, кру... кру, кру!

Тоді багато хто плакав, зовсім не задумуючись над тим, чиї це слова й музика та хто зробив обробку, але кожного торкала за душу болюча туга за чимось дуже дорогим, що може назавж­ди відійти за обрій. Мабуть, це і є справжнє мис­тецтво.

Життєвий шлях композитора скінчився 30 бе­резня 1977 р. у Києві. Поховали його на Бай­ковому кладовищі, де спочиває прах багатьох інших видатних діячів української культури та історії.

 

Борис Лятошинський

Лятошинський - класик української музики XX ст. В історії світової культури його ім'я гідне стояти поряд з іменами Д. Шостаковича, Б. Бартока, К, Шимановського, А. Онеггера. Своєю творчістю він вписав музику України в євро­пейський контекст.

Творчість митця пройшла складну, сповнену яскравих і трагічних спалахів еволюцію. Понад півсторіччя пролягло між першим (1915) і ос­таннім (1968) творами великого Майстра.

Народився Борис Миколайович Лятошинський 3 січня 1895 р. у Житомирі в сім'ї інтелігентів з демократичного середовища. Закінчив Київсь­кий університет (1918) та Київську консервато­рію (19І9). Вже 1920 р. починає викладати в Київській консерваторії, з 1935 р. і до кінця жит­тя був її професором. Окрім того, в 1935-1938 рр. та під час евакуації (1941-1944) працю­вав професором Московської консерваторії.

Лятошинський був надзвичайно різнобічним композитором: створив дві опери («Золотий об­руч», «Щорс»), п'ять симфоній, чотири струнні квартети, два інструментальні тріо, низку симфо­нічних творів різних жанрів (увертюри, сюїти, балади, поеми), кантати, хори а капела, обробки народних пісень (для голосу і фортепіано, для хору), писав твори для фортепіано («Слов'янсь­кий концерт», сонати, балади, прелюдії), музику до театральних постановок («Ромео І Джульєтта» В. Шекспіра, «У пущі» Лесі Українки) та кінофіль­мів («Іван», «Тарас Шевченко», «Григорій Сково­рода», «Іван Франко», «Кармелюк» та ін.). Крім того, Борис Миколайович оркестрував опери М. Лисенка «Тарас Бульба» (з Л. Ревуцьким) і «Енеїда»,     Р. Глієра «Шахсенем» та балети.

Композитор збагатив жанрово-стильову палі­тру української музики, розширив її концепту­ально-тематичні обрії, діапазон виражальних можливостей.

І, здавалося б, комуністичний режим не міг не визнати творчої особистості                                     Б. Лятошинського; його двічі нагороджували найвищою тоді наго­родою - Державною премією СРСР (1946, 1952), а посмертно (1971) нагородили ще й Державною премією УРСР імені Т. Шевченка. Та це лише один бік медалі.

З іншого боку, у радянських законодавців від ідеології були непорушні постулати: радянський митець має творити в річищі так званого соціа­лістичного реалізму; його твори можуть бути виключно або переважно оптимістичні; форма ж твору мусить бути якомога доступнішою і зрозумілішою «для нас».

Творчість Лятошинського не вкладалася в таке «Прокрустове ложе». Соцреалістом не був. Ди­витись на дійсність крізь рожеві окуляри не хотів. Що ж до простоти... Євген Станкович, який на­лежав до останніх учнів Бориса Миколайовича, писав про роки свого навчання у Майстра: «Вже тоді відчувалося, що Лятошинський - фігура в музичному мистецтві надзвичайно поважна. Він просто вражав своєю колосальною музичною ерудицією, якнайширшим знанням стосовно ми­нулого і сьогодення... Читав з листа будь-яку партитуру XX сторіччя будь-якої складності».

Отож, знаючи і вміючи набагато більше за своїх критиків, писав музику складну і не хотів опус­катися до примітиву. Почавши музичну творчість у стилі О. Скрябіна, Лятошинський зазнав зго­дом впливу французьких імпресіоністів, пере­йшовши далі до західноєвропейського експресіо­нізму. Цих течій комуністичні його критики не розуміли і не схвалювали, а Лятошинський частенько не без задоволення переказував жар­тівливо-єхидний афоризм стосовно різних типів ставлення до музики: «Слухачі люблять музику, але не розуміють її; композитори розуміють, але не люблять; критики - не люблять і не ро­зуміють».

Оскільки його талант і музичне мислення най­яскравіше проявилися в симфонічній музиці, то саме його симфонії раз у раз викликали несамо­виту критику чи бурхливу реакцію.

Друга й Четверта симфонії Лятошинського втілюють грандіозні драматичні колізії епохи. Доля Другої симфонії (1936) була трагічною; вона опинилася «під забороною». Всі відчайдушні спроби реабілітувати цей твір виявились марни­ми, а сам композитор згодом був затаврований як «формаліст». Дісталося маестро й за Третю симфонію (після появи її другої редакції, 1951 р.). А загалом українські радянські енциклопедичні видання дуже не любили торкатись питання про симфонії Лятошинського: то було немовби не­гласне табу.

Звичайно, ніхто не дбав тоді про те, щоб цілісно познайомити світ Із симфоніями Лято­шинського. І лише 1994 р., напередодні 100-річного ювілею митця, з ініціативи американсько­го диригента українського походження Теодора Кучара Національний симфонічний оркестр Ук­раїни здійснив запис музики видатного компо­зитора (5 симфоній і симфонічна поема «Гранжина») на три компакт-диски, які фірма «Марко Поло» розтиражувала і тепер розповсюджує у багатьох країнах світу.

Тільки по смерті митця, що відійшов у вічність 15 квітня 1968 р., сучасники спромоглися належ­но поцінувати масштаб його особистості. Д. Шостакович написав: «Борис Миколайович був ве­ликим композитором і водночас видатним педа­гогом, що виховав чимало обдарованих музи­кантів. Його учнями, окрім Станковича, були такі талановиті композитори, як Л. Дичко, В. Кирейко, І. Карабиць, В. Сильвестров, Л. Грабовський та інші».

 

Микола Дремлюга

Є в Японії добрий і мудрий звичай: дитина, яка збирається до першого класу, має заспівати на спів­бесіді з учителем до дванадцяти японських народ­них пісень. Впоралася із завданням - школяр, ні - хай приходить із батьками наступного року.

Цей приклад мудрої національної музичної пе­дагогіки мимоволі спадає на гадку, коли думаєш про творчість видатного українського композито­ра і педагога, народного артиста України, професо­ра Національної музичної академії Миколи Дремлюги, у центрі всієї творчості якого - турбота про розвиток українського бандурного мистецтва, про те, щоб не пересихало духовне коріння нації.

Бандура — найдорожчий національний музич­ний інструмент, її задушевний, сповідальний, молитовний голос пронизує всю історію та культу­ру України; вона, бандура, немовби уособлює співучість та безсмертя українського народу.

Народився Микола Васильович Дремлюга 22 червня 1917 р. у с. Бутурліновка на Воронеж-чині. 1946 р. скінчив Київську консерваторію, з 1978 р. - її професор. У консерваторії його вчи­телем був Л. Ревуцький. Микола виявився гід­ним свого великого вчителя.

Те, що зробив Дремлюга для українського бан­дурного мистецтва, без перебільшення можна на­звати творчим подвигом композитора. Як відо­мо, бандура довго виконувала переважно супро­відну, акомпанементну роль. Дремлюга створив багатющий концертний репертуар для бандури і вперше вивів її на концертну естраду як сольний інструмент. Композитор є автором першого в історії української музики концерту для бандури та симфонічного оркестру.

Написані ним багаточастинні сонати, сюїти, ціла низка творів інших жанрів, таких як дума, поема-рапсодія, прелюдія-фуга. рондо, пісня, танець, капричіо, - колоритно збагатили концертний бан­дурний репертуар новими виконавськими прийо­мами та виражальними можливостями.

Окрім творів для бандури, композитор ство­рив великі полотна симфонічної музики, зокре­ма 6 симфоній і цикл симфонічних поем. Крізь його симфонії червоною ниткою завжди проходить Україна. Такою є, зокрема, його Симфонія № 6, що має назву «Україна-мати».

За Симфонію № З, присвячену пам'яті жертв голодомору 1932-1933 рр., М. Дремлюгу удостоє­но Державної премії України імені Т. Шевченка.

Багато нового вніс композитор у сферу сольної вокальної музики. Він автор прекрасних роман­сів і вокальних циклів на вірші Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського, В. Сосюри,    П. Тичини. А скільки граціозності, душі і шляхетності в його вокальних творах на сонети     Ф. Петрарки, Мікеланджело, В. Шекспіра, А. Міцкевича, X. Хіменеса, П. Ронсара, П. Елюара, Омара Хайяма!

Концерт М. Дремлюги для бандури із симфоні­чним оркестром став обов'язковим твором на всіх вітчизняних і міжнародних конкурсах бан­дуристів.

Євген Станкович

Євген Станкович - один з найвідоміших су­часних українських композиторів. Багато кра­щих вітчизняних творів останньої чверті XX ст. належать саме його перу. Він автор єдиної в Україні фольк-опери, 10 симфоній, чотирьох балетів, багатьох камерних творів, обробок народ­них пісень, музики до 70 кінофільмів... Лауреат міжнародних конкурсів, народний артист Украї­ни, обирався головою Спілки композиторів Ук­раїни. 1977 р. за Симфонію № З «Я стверджу­юсь» на слова П. Тичини Станковича удостоєно Шевченківської премії. Його камерна Симфонія № 3 включена Міжнародною трибуною компо­зиторів при ЮНЕСКО до списку десяти кращих камерних симфоній світу за 1985 р.

Євген Федорович Станкович народився 19 ве­ресня 1942 р. у Сваляві на Закарпатті. 1970 р. за­кінчив Київську консерваторію. Його вчителями були С. Людкевич, Б. Лятошинський,  М. Скорик.

Він - композитор романтико-епічного складу, великого темпераменту, у нього нестримна, спон­танна потреба виражати себе в звуках.

Для Станковича ніколи не існувало дилеми: шанувати чи не шанувати своє коріння? В цьо­му сенсі зовсім закономірно, що саме він став автором отієї єдиної в українській музиці фольк-опери «Цвіт папороті» (1980).

Щоправда, декому з тодішніх можновладців від культури здавалося, що в музиці Станковича за­надто багато національного, і «Цвіт папороті», вже підготований до постановки, практично напере­додні прем'єри було заборонено й відмінено, і, хоч цей твір міг би бути окрасою в репертуарі будь-якого театру світу, але й досі так і не побачив світла рампи.

В основу балету Станковича «Ніч перед Різ­двом» (1990) покладено знамениту повість    М. Го­голя з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Ком­позитор у творі Гоголя зумів знайти нові барви.

Фольк-балет «Майська ніч» за Гоголем - це у Станковича лірична комедія, де на перший план виступає добрий м'який гумор, притаманний «Ук­раїнським повістям» Гоголя. Важливе місце у цьому творі відведено пісні-романсу та жартів­ливо-танцювальним мелодіям.

«Чорна елегія» на вірші П. Мовчана - це ора­торія про чорнобильську біду.

Монументальний вокально-симфонічний твір «Нехай прийде царство Твоє» - свого роду світ­ська літургія на слова Нагірної проповіді та інших біблійних текстів.

«Роль поета - не легка і не весела; вона трагіч­на», - говорив Блок. Ці слова чомусь пригадуються, коли слухаєш серйозну музику Станковича. Як би ідилічно не починався його симфонічний твір, він майже завжди спробує завести слухача в зону конфліктів і трагедій. Особливо відчутне трагічне начало в «Чорній елегії», в «Заупокійній єктенії», приводом для якої став голодомор, у «Каддиш-Реквієм», присвяченому пам'яті жертв Бабиного Яру.

Спираючись на традиції народного і професійно­го мистецтва, композитор уміє підпорядкувати не­обхідні йому творчі елементи своїм художнім цілям.

Одна з найсильніших рис мистецтва Станко­вича - виражальний звукопис. Який тонкий му­зичний пейзаж намальований ним, скажімо, у «Пасторалі» з квартетної сюїти, де з допомогою різних способів гри на струнних інструментах відтворюються образи природи - спів птахів, тремтіння повітря тощо.

А ось іще один приклад виражального звуко­пису: тріо для альта, кларнета і фортепіано «Квіту­чий сад... і яблука, що падають у воду», написане Станковичем у манері імпресіонізму. Слухаючи це тріо, ти немовби бачиш квітучі гілки яблунь, живе золото бджіл, заметіль біло-рожевих пелю­сток; а ось, немовби на кіноекрані, кадри зміню­ються - стиглі яблука важко зриваються з дерев, падаючи без бризок у кришталево чисту воду. Звичайний сон, що наснився композиторові Євге­ну Станковичу. Хоча чому - звичайний? Поча­ток буття і його завершення - вічна філософська тема, що завжди хвилювала митців, знайшла в творі отаке красиве, поетичне узагальнення.

«Квітучий сад...» написаний спеціально для Філіпа Кюпера, славетного кларнетиста із Франції.

Думка Станковича постійно б'ється над єдиним, але глобальним питанням - про сутність Люди­ни І Світу. Час їхньої гармонії в минулому; ко­жен художник нині мусить вибирати між Хао­сом і Космосом, між деструкцією і творенням, між деградацією і красою.

Музиці Станковича (як і його поглядам на мистецтво) завжди притаманна висока інтелек­туальність. Не випадково критики порівнюють його творчість із поезією Ліни Костенко. Зістав, скажімо, його Simfonia Larga - і «Думу про трьох братів неазовських». У центрі обох цих творів - ідея Совісті як мірила сенсу життя.

Те, що Станковича зараховують до авангардистів, він коментує так: «На Заході нині вже спадає хвиля популярності авангардної музики. І те, що я створюю, не належить до якогось чистого напря­му. Це - синтез. Якщо зрозуміліше, - просто своя музика. Втім, як і в інших композиторів».

Нині він живе в Канаді і працює в м. Він­ніпезі з одним із найкращих симфонічних ор­кестрів американського континенту. Прем'єри його нових творів відбуваються у Швейцарії і Франції, США й Канаді. А українському слуха­чеві тим часом, на жаль, залишаються й досі невідомими 5-6 великих симфонічних полотен, написаних автором за кордоном. Хоч зрідка трапляються й свята: це коли Станкович при­літає до Києва на свій творчий вечір.


© 2011 Онлайн база рефератов, курсовых работ и дипломных работ.